Понити...

Три дні тому (в п'ятницю) муж поїхав на вечерю у Львів. Мав вернутись у суботу зранку... Сьогодні вже неділя вечір... Мужа немає... Приїде завтра зранку... За цих три дні дзвонив, напевно, разів три-чотири (і ще пару раз я)... Навіть не дуже розумію, навіщо він затримався.

А я з трьома меншими сама. І в мене болить коліно... Сьогодні правда вже менше, зате Іринка сьогодні не в гуморі. Написати, що не злазить з рук, не піднімається рука... Бо спочатку ниє хоче на руки, а потім кусається і відбивається... Але як тільки спускаю з рук, починається все знову - на руки!

Але найважче - не фізично, хоча і то нелегко... Найважче - морально. Бо банально не маю з ким поговорити... Не прижилася я тут... Не знайшла подруг чи просто кола спілкування... І це боляче... Я розумію, що інакша і мене цікавить те, що рідко кого цікавить... Але я теж потребую спілкування живого, і навіть просто "буття разом", а ще дуже хочеться турботи...

А сьогодні свято. Велике і гарне! Добре, що мої старшенькі вчора ввечері пускали він очки і стрибали через вогонь на таборах. А мені без спілкування важко. Навіть віртуальне не дуже вдається через Іринку. От зараз всі сплять, а я нию... Бо кому ще розкажу, чого мені бракує, як не тут?