Плачу

Feb. 24th, 2014 11:13 pm
lilidiya: (Default)
І мене накрило... Минулого вівторка працювала і молилась. В середу приходила до тями після жахів ночі і думала, що це і було найгірше... В четвер лише молилась, не читаючи новини... В п'ятницю дивувалась змінам і проводжала мужа в Київ... В суботу і неділю викладала і молилась разом із студентами... І лише сьогодні мене накрило повністю... Плачу цілий день... не розумію, що має бути далі, бо я зовсім не політик...

Але дуже хочу, щоб ці жертви не були даремними... Хочу жити у новому суспільстві із громадянами нової свідомості. Але як це зробити - не знаю... І мені боляче, що не можу долучитись до боротьби в Києві (весь цей час мені це боліло). Можу лише викладаючи, викладатись на повну. Можу жити так, щоб своїм прикладом підтверджувати те, що викладаю. Можу рости і розвиватись сама і сприяти зростанню інших. Можу любити.

А зараз мені здається, що цього мало. Що треба бути політиком і змінювати суспільство. Боляче, що в честь перемоги примазуються ті, які жодного відношення не мали. Це не лише про політиків, це про людей... Які боялись самі їхати на Майдан і боялись відпустити рідних... А тепер святкують і гордяться!

Мені це дуже боляче, але я нічого навіть сказати не можу. Бо я теж не була на Майдані. А мужа хоч і відпускала... Але він не воїн, за його словами... І це теж болить. Хоч і був там кілька разів, але не знайшов себе там... І мене це так болить! Не знаю, що б я хотіла... Просто мушу описати свої відчуття, бо не зовсім розумію, що з ними робити...

Тому просто плачу... За померлими, розстріляними та замученими... За пораненими та ушодженими... За живими, хто стояв поруч і тепер картає себе... За нами, які там не були, але заради яких вони померли...

Господи, прийми їхні душі! І рятуй Україну!
lilidiya: (Default)
Все ніяк у нас не складеться. Хоча ідея мені дуже подобається! Старшенька проти :) )

І знову багато про Ольвію )
І трошки про Марту :) )

Порадьте щось, будьласочка (якщо дочитали до кінця, за що велике спасибі!)

Моє

May. 24th, 2013 04:07 pm
lilidiya: (Default)
Давно хочу написати щось про себе. Але боюся відкриватись...Read more... )
lilidiya: (Default)
сподобався мені пост про вагітність і пологи в Нідерландах. Так цікаво прочитати підтвердження моїх думок, що вагітність це не хвороба, а нормальний стан жінки :). Звичайно ж у вагітність потрібно бути обережною і уважною до свого тіла і свого оточення, потрібно дотримуватись чистоти фізичної, емоційної і духовної, потрібно дивитись на красиве і переживати красиве. А можна подумати, що це не природньо для жінки, а природньо пити, курити, гуляти і сваритись...

http://deti-v-semje.livejournal.com/2503721.html

А сьогодні ФБ приніс ще одну статтю про поширення ідеї домашніх пологів. І одним із обґрунтування є те, що в домашніх пологах не "моніторять" дитину, бо як виявилося це збільшує ризики...

http://news.ku.dk/all_news/2012/2012.9/birth_is_no_reason_to_go_to_hospital/

Думаю, що домашні пологи з часом стануть нормою (не 100 відсотковою, але нормою, а не "дикістю")... Напевно, мене ще трохи болить оцінка рідних... І такі статті мене підтримують :)
lilidiya: (Default)
Потрібно переживати. І не потрібно їх боятись... Бо не переживаючи негативні емоції, ми не можемо переживати і позитивні... Це як вогонь (позитивні) неможливий без диму (негативні). Коли ми "перекоиваємо димохід" (щоб не травмувати близьких), ми не лише "гасимо вогонь", але й отруюємо все навколо... Права і ліва півкулі мозку працюють по черзі, а вони відповідають за різні емоції (ліва - насолода, права - негатив). І не можна жити постійно "напрягаючи" лище одну півкулю... жити "как бы чего не случилось"... або вимагаючи лише посмішок, радості і гарного настрою... бо потім негативны емоції, що нас переповнюють, "зривають дах" мені і всім навколо в найбільш непідходящий момент...

Чоловікам же більш притаманно шукати екстрім, ризикувати, щоб пережити негативні емоції, а потім щастя, що "все добре закінчилось"... А жінки... вони просто перестають чогось хотіти... щоб знову не переживати розчарувань чи страху...

Ми тому й боїмося чогось нового, бо нове завжди супроводжується негативними емоціями (страхом, розчаруванням, соромом, що щось не виходить так як треба...). І лише, коли ми не боїмося це все пережити, маємо шанс отримати щось нове, шанс поступу, розвитку...

А у подружніх стосунках чоловік "забирає" негативні емоції жінки, коли жінка просто "істерить". Гарна казка про царівну-жабу (абу кривеньку качечку в українському варіанті, правда там не про чоловіка, а про батьків). А царівна-жаба при хорошому догляді чоловіка перетворюється в прекрасну царівну! Але час від часу вона все ж стає жабою (коли виплескує негативні емоції чоловіку). Головне при цьому пам"ятати, що "взагалі-то ми білі і пухнасті"!!!

Дбаючи про дітей, потрібно дозволяти проживати їм їх негативні емоції, тобто створити безпечну обстановку і не вимагати їх щасливої посмішки постійно...

Мені дуже сподобалась ідея, що сильніший приймає на себе негативні емоції слабшого, відповідальний забирає негатив підопічного. Це так природньо! Коли молодший, намагаючись зрозуміти свій стан, ділиться зі старшим (бо він чи вона вже напевно це пережили і мають досвід, тому можуть зрозуміти і прийняти емоції молодшого). Коли жінка без страху і сорому може поділитись своїми переживаннями і всім негативом з чоловіком (не звинувачуючи його при цьому, а просто "виливаючи" свій настрій і не переживаючи за схвалення чи оцінку зі сторони чоловіка...). А діти можуть спокійно виплакати свої сльози на колінах у батьків, не чуючи у відповідь "я ж Тобі казала...", "перестань, Ти вже не маленька...", "якби кізна не стрибала..." та інші розумні речі... Тоді діти ростуть впевнені в захисті, в цінності сім"ї та домівки, ростуть в безпеці і не бояться бути собою, бо не потрібно приховуватичастину себе, щоб сподобатись іншим, щоб Тебе любили...

А чоловік повинен мати свого вчителя - старшого мжчину, якому довіряє і в якого "вчиться жити". Це так добре, коли чоловік не повинен сам все вирішувати (що добре, що недобре, що робити і куди йти), а може порадитись з кимось мудрішим і з більшим досвідом. Прекрасно, коли таким є батько для сина, але коли так не сталося, чоловік все одно повинен шукати собі вчителя... Кажуть, що вчитель з"являється, коли учень готовий...

І, звичайно, було б добре, щоб і матір була таким вчителем мудрості для жінки, вміла брати її негативні емоції і переживання і пояснювати, що з нею відбувається (адже жінці дуже важко зрозуміти свої емоції і вона зовсім не може сама дати раду з ними...).

А що насправді твориться в нашому суспільстві? Коли безпечним є "зливати" негативні емоції на слабших і менших (про це ще Шевченко писав "Та меншого в пузо — Аж загуло!.. а той собі. Ще меншого туза. Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних")... А для того, щоб "заслужити любов", потрібно "вислужуватись" і бажано "бути не зовсім собою, а таким... зручним... для інших...
lilidiya: (Default)
Сподобалось... Довго йшла до цього... Але це так приємно!

Я уважаю мужчину. Он делает жизнь интереснее, он подает
руку, открывает дверь, покупает шоколад и все что мне нужно. Он встречает меня если я иду или еду домой. Он пойдет на войну, если будет война. Он умный, смелый и сильный. Я уважаю мужчину. Он
говорит: "не вопрос", "нет проблем" "я сделаю" - и проблем, правда, нет и все сделано...
Он приезжает за мной, он увозит меня из чужих гостей, привозит домой и накрывает одеялом; ему нравится смотреть на меня без макияжа, он берет меня на руки, если есть лужа, ему кажется, что я маленькая и меня надо обнимать. Он прав. Он взрослый, сильный. он продумывает каждый шаг, он не упрекает - он действует и его действие так сосредоточенно..
Он становится отцом, он занимается моими детьми. Он говорит "в нашем доме" " у нас в семье" "не грусти"... Он защищает меня. Он пахнет теплом и уютом, силой и его глаз смеются мне навстречу.
Я уважаю мужчину. Слова у него совпадают с поступками. Он вообще мало говорит - он делает. Он лучше меня все знает. Ему всегда интересно, где я. Он настойчиво желает платить за мой кофе, хотя сам не знает, почему. Он терпит мои капризы и глупые упреки. Он любуется мной. Он всегда умеет меня рассмешить.
Он прощает мне всё, хотя я придирчиво разглядываю каждый его шаг... Он сильный.
Я уважаю мужчину.
Любимый, спасибо за то, что ты есть в моей жизни.

Взяла в luka_sun
lilidiya: (Default)
Прийшло сьогодні: "потрібно слухати інших. З повагою, а не оцінкою"

Дощ

Jun. 22nd, 2012 02:14 pm
lilidiya: (Default)
Сьогодні дощ... І я пишу щоденник. Заповнюю важливе за місяць... Раніше теж падав дощ, але я весь час була зайнята. Навіть не читала нет, не те, щоб писати... Справді багато роботи! Але сьогодні я дозволила собі відпочинок. По-перше, тому що вчорашня прополка квітника спричинила "дерев"яність" моїх м"язів сьогодні, по-друге, тому що я стаю круглішою і більшою, тому вже трохи важко дуже активно рухатись, особливо непокоїть спина... (7-ий місяць уже....) і просто тому, що все, що я могла зробити в цій хаті сама я вже зробила (решту потрібно робити разом з Василем або й просто йому самому, як от заштукатурювати діри на стіні чи ремонтувати дах-крани-розеткт тощо). Тому сьогодні в мене відпочинок. Сиджу, пишу і згадую... Як швидко все минає...
lilidiya: (Default)
Вчора Василь з Ольвією і Теодором поїхали у Львів, щоб сьогодні зранку посадити Теодора на літак до Києва. Посадили. Відлетів. І навіть вилетів вже з Києва у Канаду. Добре, що цього разу все вдалося і хлопчик таки добереться до мами. Я питалася Теодорчика, де він хоче жити, він вибрав Канаду з мамою. Це тішить!!! Нехай все в них буде добре!!! Адже на "відновлення" прив"язаності і глибоких стосунків (щоб не сказати точніше на їх встановлення) в них не так багато часу. Два максимум три роки... А далі - підлітковий період - як тест на міцність стосунків...
lilidiya: (Default)
Знову відкриваю свій журнал. 

Я довго-довго думала і мучилась. І таки вирішила, що потрібно відкрити. У цьому рішенні допоміг мій муж. Він просто підтримав мене, сказавши те, що я відчуваю:

Ми - звичайна сім"я і наші сімейні справи, досягнення і проблеми не будуть цікаві людям, далеким від сімейних цінностей. Тому не думаю, що інформація про нас облетить весь світ :) ... по країній мірі - україномовний.
З іншого боку, ми - незвичайна сім"я (враховуючи кількість дітей, кількість щастя від цих дітей і бажання мати ще :). Тому, можливо, цей журнал буде цікаво читати тим, хто хочуть мати багато дітей, але бояться через суспільні стереотипи і думку оточуючих. 

І я дуже сподіваюся на те, що наш приклад звичайної сім"ї з незвичайною кількістю дітей стане прикладом для Вас і надихне Вас теж шукати Свій Шлях і йти ним. Не говорю лише про багатодітність - а швидше про сповнення мрій, про втілення їх у життя, незважаючи на очікування інших (бути як всі).

Дай Боже нам усім зрозуміти Твою Волю і виконувати її з радістю!

П.С. Звичайно, будуть і закриті пости (як правило - більше мої роздуми про щось важливо-особисте). Кому цікаво - пишіть. Будемо знайомитись і френдитись :)
lilidiya: (Default)
бувають різними. Люди звикли ділити на позитивні (радість, щастя, задоволення, любов, тощо) і негативні (гнів, образа, страх, жадібність, тощо). Колись на психології ми вчили, що знак емоції (плюс чи мінус) не має значення. Важлива для людини лише інтенсивність. Мені це ще тоді здалося дивним. Хоча по собі помічала, що якщо я сподівалася на щось приємне (як правило, хотілося уваги коханого), а цього не сталося, то я досягала цієї уваги вже в негативний спосіб (через сварку і негативні емоції)... Так мені було легше... Не тримати образу в собі, по перше, і все-таки отримати увагу коханого (хоч якусь, точніше - негативну, аби не байдужість), по-друге...

Зараз я намагаюся зростати духовно, і розумію, що образа, страх, гнів, заздрість, жадібність і найголовніше - гординя - є моїми гріхами, вони заважають розвиватись чи просто Любити. Вони вилазять мені хворобами чи іншими ситуаціями, щоб я їх помітила в собі і працювала над собою. Я їх вже добре знаю і не відмовляюся від них. Проте, я не можу від них позбавитись сама... Я молюся, щоб Бог допоміг мені в цьому, бо я все одно відчуваю ці емоції, хоч і знаю, що вони не є добрими. А ці емоції штовхають мене до "недоброї" поведінки...Одним словом - зачароване коло...

А в неділю прийшло ще одне відкриття - ці емоції мусять бути... вони мусять бути частиною мене... адже не може бути позитиву без негативу, тоді світ стає одностороннім і дуже категоричним. І якщо я хочу відчувати сильні позитивні емоції, тоді я маю дати собі право відчувати і негативні емоції. Бо я ще не хочу "нірвани", де емоцій зовсім немає, а є лише спокій (плюс і мінус врівноважуються в нуль...). Я справді хочу радіти, бути щасливою і любити. А отже я маю і відчувати негативні емоції. Моїм завданням тоді залишається - не дати негативним емоціям керувати мною, визначати мою поведінку... Тобто я можу їх відчувати наче відсторонено, наче зі сторони споглядаючи на себе і розіміти при цьому, що ця негативна емоція це не я, це не суть моєї душі. Просто в якийсь момент мені (моїй душі чи моєму тілу) потрібно її пережити, пропустити через себе, щоб вона пішла...

ЖЖ

Jan. 25th, 2012 07:12 pm
lilidiya: (Default)
Коли я починала писати свій журнал півтора роки тому, в мене було дві причини. Першою з них було бажання спілкуватися з родиною (які на той час були далеко за межами України, тому спілкування відбувалося, як правило, по Скайпу або ж під час відпустки раз на рік). Мені хотілося розказати близьким людям, як ми живемо, чим займаються їх племінниці, разом радіти їх досягненням чи порадитись про важливі моменти дорослішання доньок. Цю місію мій журнал виконав дуже добре, ми підтримували зв"язок, і по телефону чи Скайпу обговорювали останні події, про які родина дізнавалась з журналу.

Другою причиною такого відкритого журналу була ідея показати всім бажаючим будні багатодітної сім"ї. Показати, що чотири доньки - це велике щастя і їм вистачає материнської і батьківської любові (наперекір стереотипам), кожна дитина є особливою і по-своєму розвиває свої таланти, а не доглядає за молодшими :). Звичайно ж є і проблеми, проте радості в нашій сім"ї набагато більше!!! І нам, тобто батькам,  при цьому вдається і самим розвиватися, маючи час для себе (просто ми трішки змінили пріорітети). І ми зовсім не схожі на замучених дітьми - "спиногризами" і жорстокою буденністю. Ми - найщасливіші!!! І як батьки і як подружжя! Чого і всім бажаємо!!! :)

Потім я вирішила-таки закрити журнал. Можливо, моє сімейне життя та фотки моїх дітей і справді не повинні бути у вільному доступі у світових мережах... Кому цікаво - ласкаво прошу в друзі.

А вчора я зустріла в неті жінку, яка веде свій щоденник з такої ж причини (моєї другої - щоб показати, що багатодітність - це не ужас-ужас-ужас). Правда дітей у неї вдвоє більше, і при тому вона на рік молодша за мене. І живе в США.

Ось почитайте:  Оригинал взят у [info]marimarfaв Семья Уэлч



Речь идет о семье Алисы Уэлч и ее блоге http://resolved2worship.xanga.com

Они вместе уже четырнадцать лет. У них восемь детей – от 0 до 13 лет, четыре мальчика и четыре девочки. Они христиане, и очевидно, что вся их жизнь сосредоточена вокруг Бога. Она ведет хозяйство, фотографирует, шьет, с огромным вкусом и за небольшие деньги обустраивает дом, а точнее – череду съемных помещений (до замужества она успела немного проучиться в школе дизайна). В своем блоге Алиса пишет об обыкновенной будничной жизни, о детях (разбивая миф о том, что детям из больших семей не хватает материнского внимания), об отношениях с Богом и духовной жизни (она, пасторская дочка, иногда шутит о своей привычке «проповедовать»). Пишет довольно много и говорит, что ведение дневника с детства было для нее гарантией душевного здоровья. Но на мой взгляд, ее записи так же нужны и для душевно-духовного здоровья ее читателей :) Вся ее жизнь – свидетельство о том, как сильно Бог нас любит. и о том, как Он может проявлять Себя в тех людях, которые захотели стать для Него прозрачными и решили служить Ему – resolved to worship.

Если вы хоть немного читаете на английском, очень советую вам почитать это самим и посмотреть чудесные фотографии. А для тех, кто не читает – немножко моего перевода
здесь.  )
lilidiya: (Default)
Оригинал взят у [info]dbogdanov в Тебе еще многому предстоит разучиться

- Тебе еще многому предстоит разучиться. - вздохнул он. - Такая недолгая жизнь - а у тебя уже столько дерьма в голове...

Негромкие снежинки белесо падали за окном на промерзший декабрьский асфальт улочки. Он поправил шляпу и продолжил:

- Ты должен разучиться строить отношения так, как это обычно делают люди. Ты многого насмотрелся у других, и это будет непросто выбросить из головы. Но ты не сможешь быть счастливым в любви, если будешь делать все так, как делают они. Посмотри на них, они же сущие идиоты... И они несчастны.

За нагим стеклом мимо нас, как разноцветные гигантские жуки, проезжали автомобили всех мастей, уже звеня вечерними фарами. Куда-то спешили замерзшие пешеходы, возвращающиеся пешком с работы. Суета рабочего дня крепко заварилась, и аромат усталости и спешки распространялся по улицам.

- Ты должен разучиться врать. Они делают каменное лицо, когда им больно и хочется близости. - Продолжил он. - Лезут друг к другу в телефон проверить чужие смски, когда говорят о свободе. Улыбаются, когда на душе кошки скребут. И после всего этого - требуют искренности...

Мне принесли ванильный латте в изящном бокале. За соседним столиком две девочки обсуждали своих парней, картинно жестикулируя и поигрывая айфонами.

- Ты должен разучиться воевать. Они говорят о любви и чувствах, но за глаза жалуются на своих "любимых" друзьям и подружкам. Они говорят "Я отпускаю и прощаю тебя", а на деле идут говорить гадости и мстить. Они хотят выйти замуж по любви, но подсовывают незаметно проколотый презерватив, чтобы "быть уверенной в завтрашнем дне".

Я потянул из трубочки горячий терпкий аромат кофе с ванилью. Серые люди за окном почти бежали мимо, бросая безжинненные и слегка озлобленные взгляды на уютные окна кофейни.

- Ты должен разучиться быть бедным. Они восхваляют бедность, и одновременно боятся ее. Они осуждают богатство, но алчно грызутся за каждую сраную тысячу. Они хотят благополучия своим детям, но утверждают что деньги - зло. Ну не придурки?..

Я взял зубочистку и начал вертеть ее в руках, слегка нажимая подушечками пальцев на острие и чуть сгибая ее. Потом зажал зубочистку зубами и, придерживая рукой, слегка погрыз. Через минуту таких манипуляций зубочистка сломалась, и я взял следующую.

- Ты должен разучиться отрицать изобилие. Они трепятся о дружественности Вселенной, а потом говорят, что у них нет возможностей заработать больше денег. Они читают книжки о божественной природе всего сущего, а потом жалуются на плохое правительство и неправильную страну. Они поучают других, что причина всего находится внутри, а сами злятся и ревнуют, потому что "этот козел" или "эта сука" испортили им вечер.

Кучка изгрызанных, поломанных зубочисток рядом с бокалом роста.

- Ты должен разучиться жить в страхе. Они хотят насыщенного и разнообразного секса, но все подробности своих желаний, которые они могут объяснить друг другу в постели это "ммм... чуть понежнее...". Они хотят открытых и искренних отношений, но боятся сказать, что им нравится кто-то еще. Они хотят самореализации, но боятся осуждения со стороны знакомых. Они хотят денежной свободы, но боятся попробовать что-то кроме крысиной работы в офисе за смешные 30000 в месяц. Какая жизнь при этом может быть?

- А кому, прости, я все это должен? - спросил я.

Ванильный латте в моем бокале подошел к концу.

- Себе. Если, конечно, хочешь действительно быть счастливым, а не делать вид, как поступают они...
lilidiya: (Default)
Прочитала в http://prosto-i.livejournal.com/ Так воно і є :)

Наверное, счастье - это когда есть некая сладость от предсказуемости бытия. Счастье - детские улыбки утром, потягуши и ручки малышей у тебя на шее. Счастье - капли росы на траве, друзья, стук дятла по ветке. Счастье - аромат яблок в доме. И отсутсвие ощущения рутины. Чувство себя на своем месте

Profile

lilidiya: (Default)
lilidiya

March 2015

S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 25th, 2017 11:45 am
Powered by Dreamwidth Studios